Мальовниче село Дирдин  заснувалося  ще за кріпаччини.

             Першими поселенцями були брати Дирди - Мартин і Федір, які перед цим жили деякий час у Корсуні, куди вони прийшли з-за Дніпра, за прізвищем  яких і названо це місце -  Дирдин хутір.

             Село розкинулося в долині на берегах річки Вільшанки, а навколо його оточують гори, що мають дивні назви - Чирвина , Кочиржина, Морозова. На них розкинулися урочища, що мають теж неповторні назви: Педьківка, Крикунове, Співакове, Степанцеве, Роздолля, Жукове, Павленкове. Особливо пишаються дирдяни таким історичним місцем, як Павленків сад. Це колишній маєток поміщика Павленка, двоюрідного брата видатного українського помолога Левка Платоновича Симиренка. Одночасно брати почали працювати над виведенням нових сортів яблук, груш, черешень, троянд, бузку. За спогадами старожилів, Павленком виведено такий вид тополі, листя якої пахло м’ятою. Донині залишилися тераси, на яких виводилися сорти троянд. Особливо родючими і смачними в Павленка були яблука. Яблуню, викопану разом із плодами, возили навіть у Париж, де за неї було  отримано золоту медаль. На жаль, в 1918 році діяльність Павленка припинилася у зв’язку з революційними подіями. Він разом з трьома дітьми виїхав із села. Одна з дочок, Софія, вийшла заміж у Цвітково, де й проживала до кінця своїх днів. Син продовжував справу батька в Південному інституті садівництва.

              Західна частина села називається Будківка. Тут колись був степ, де випасали худобу, а для пастухів збудували будку. Поселення на лівому березі річки Вільшанки від центру в напрямок  колишнього цукрового заводу, називається Петрухівка, де найбільше було жителів за прізвищем Петруха.

Поселення  від центру в напрямку с. Хлистунівки називається Дирдин, а людей, що проживають на вул.. Устима Жука, називають церкв’янами. І донині на цій вудиці проживають переважно сім’ї з прізвищем Дирда,  в цій частині була збудована у  ХVII столітті перша церква в ім’я великомученика Пантелеймона, котру чумаки перевезли з Калинівки. Другу збудовано на місці старої в 1882 році. Обидві церкви були дерев’яні, мали прекрасний архітектурний стиль і знаходилися в історичному центрі Дирдинського хутора. Проте в 1978-1979 роках її розібрано і матеріали використано для тваринницьких ферм.

На даний час ведеться  будівництво  церкви на новому освяченому місці в центрі села. З надією та вірою односельці чекають на дзвони нової церкви.

Центральну вулицю названо на честь нашого земляка – винахідника Устима Жука, він  був одним із першовідкривачів гідролізної промисловості.

                Правобережна частина села, де тягнеться вулиця, названа іменем односельця, Героя Радянського Союзу Івана Уса, ділиться на дві частини – Симиренчина гребля (завдяки ініціативі Симиренка збудовано греблю через річку Вільшанка) і Лолівку, тому  що там жили сім’ї Лоли, які побудували вітряки на горі Морозовій. Ці вітряки пам’ятають до 1990-х років нашого століття.

 

        Завдяки старшому поколінню нашого села у багатьох на устах лунають спогади про нашого земляка, археолога та поета Коршака Кирила Юхимовича, який обрав собі  літературний псевдонім О.Лан.  Це була людина допитлива, схильна до пошуку про що, свідчить  участь у розкопках поселення трипільської культури в селі Халеп’я, скіфських курганів в місті Нікополь. Був фахівцем з питань економіки суспільств епохи енеоліту та бронзового віку на українських землях.  Кирилу Юхимовичу  доля подарувала талант до  поезії.  Важливими етапами життя  є вихід його поетичних збірок «Отави косять», «Назустріч сонцю» та «Долоні площ». Але хвиля  літературної критики  та тогочасна  диктатура  завдали болючі  удари  звинувачуючи в неіснуючих гріхах.   Обірвалася струна короткого життя поета, вже ніколи не напишуться віршовані рядки.  Ми теперішнє покоління залишаємо майбутньому поколінню згадку про видатну людину, нашого земляка у вигляді пам’ятного знаку, який відкрито в центрі села 30 травня 2012 року до 115-ї річниці від дня народження О.Лана, щоб ніколи не згасала пам’ять про видатних односельчан .            

                                

                                 БУДЕ

 

І буде день, мов поклик лебединий

І зацвітуть мов казка золота

Веселкою розхлюпнуті долини

І сонячні міста.

Любов і труд зведуть безхмарне чоло,

І зійде світ новий на попелі старім.

В ім’я майбутнього  ---

Нехай і ніч і холод, 

Нехай і буря й грім.

 

               Дирдяни, як і жителі кожного села Городищини, горді й щасливі тим, що місця наші пов’язані з іменем великого Кобзаря.

 

                          Ти слухав Кобзаря?

                          Ти чув його печалі,

                          Що піснею лилася

                          Із під струн?

                          Горіла, як зоря, і сяяла, як жар,

                          Висока пісня Кобзаревих дум.

                          Дзвенить вона і досі у серцях,

                          Відлунюється в співі журавлів -

                          Великим Кобзарем оспівана в віках

                          Чарівна мова рідної землі.

 

 

             Літературно-мистецькі свята, які щороку готуються до Тарасових березин, днів пам’яті поета, розкривають велич  і неповторність цієї людини, її любов до рідної землі, бажання бачити Україну сім’єю великою, вільною, новою. Приклад Тараса Григоровича виховує з кожного з нас бажання любити свою Вітчизну, робити все для того, щоб вона була найкращою. Пам’ять про Тараса Шевченка буде вічною… Про це впевнюєшся коли перегортаєш сторінки щорічних Шевченківських свят, які проводять дирдинські школярі та дошкільнята, залучаючи свої родини і жителів села.

              У школі є «Українська світлиця», де на чільному місці висить вишитий портрет Тараса Шевченка, а нижче полум’яніють слова з його «Заповіту». Скільки любові вкладено у це вишивання майстринями! Кожен хто дивиться на картини, відчуває це безмежне почуття тож старається доторкнутися до вишитих стебків, щоб і собі взяти частинку цієї любові.

              Традиційним є конкурс дитячого малюнка «Живописна Україна». Деякі з них уже стали реліквіями. Тут спроби дітей створити образи самого Шевченка, і змалювати рідну землю такою, якою бачив її Тарас Григорович, якою бачимо її ми, сучасники.

             Із захопленням, з бажанням пізнати нове проводяться конкурсні програми «Що ми знаємо про Шевченка», літературні ринги «Знавці Шевченка».

             А як же можна без конкурсів на краще прочитання віршів Тараса Григоровича! Через декламацію читець передає і свою залюбленість до віршів, і глибину поетичного слова, і красу української мови, і велич любові до рідного краю.

             У кожній родині шанують нашого Тараса. Це розкрила цьогорічна виставка «Кобзар» у нашому житті. Різні видання просто захопили глядачів. Зовсім старенькі, з пожовклими сторінками і сучасні в добротних палітурках, але такі близькі, бо від кожного «Кобзаря» віє теплотою і непорушністю Тарасового слова.

              Останнім часом ми перейшли до презентацій. Вони, зроблені з натхненням, несуть глядачеві не просто інформацію,  а розкривають сучасне творення і бачення Шевченка. Серед презентацій – «Шевченко – художник», «Благородство дружби великих митців», «Шевченкова світлиця», «Лауреати Шевченківської премії».

              Наші маленькі дирдяни разом із своїми батьками люблять подорожувати. І на першому місці - це Шевченківські місця. Музей у Млієві, Зеленій Діброві, екскурсії у Моринці, Шевченкове, Будище, відвідування могили Тараса Шевченка у Каневі.

               Навесні біля школи з’явилася вишнева алея. Ніжні тендітні деревця дбайливо поливає-виховує дітвора. Знають, її треба виростити, адже посаджена вона до 200-річчя народження Тараса Григоровича Шевченка.

 

                       Залишим у спадок новим поколінням

                       Свої ідеали й свої устремління.

                      Могутню Вкраїну, в якій наша сила.

                       І геній Шевченка, як нації крила.

                       Залишим у спадок новим поколінням

                       Свої ідеали й свої устремління

                      Любов до народу всієї планети-

                       Велику і щиру, як серце Поета.

 

             Українці – це народ Шевченка. Уявити себе без Тараса нам все одно, що без неба над головою. Він вершина Українського родового дерева. Пам’ятаймо і цінуймо його істину.

                         Ми чуємо тебе, Кобзазю, скрізь століття,

                         І голос твій нам душі окриля.

                         Встає в новій красі, забувши лихоліття,

                         Твоя, Тарасе звільнена земля…

                         У росяні вінки заплетені суцвіття

                         До ніг тобі, титане, Кобзарю, крізь століття,

                         Тебе своїм сучасником звемо.